З Україною в серці!

Богдан Ступка - український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії , Народний артист УРСР ,Народний артист СРСР, Герой України.

"Яка гарна українська мова"

Фільм "Мій Шевченко", є нешаблонною спробою показати справжнього, живого Кобзаря, і при тому без втрат пошани й любові до нього.
В інтригуючій назві — "Мій Шевченко" — приваблює оте присвійне — "мій". Тобто — особистісний погляд, суб'єктивний — тим і цікавий.
Як з'ясувалося з невеличкого прологу до фільму, займенник "мій" стосувався не якогось конкретного журналіста чи науковця і його власного розуміння творчості Шевченка, а кожного з глядачів взагалі.

Протягом чотирисерійного документального фільму його творці ведуть глядача від невеличкої хати в Моринцях, де народився, до Чернечої гори біля Канева, де похований.
Від загальновідомих фактів біографії нікуди не дінешся — однак авторам вдається знайти в кожному епізоді з життя Шевченка невідомий нюанс і подати це по-новому. Причому погляд авторів суголосний сприйняттю сучасної людини, бо він не лише об'єктивний, фактографічний, а й емоційний.

Вдалий у фільмі "поліекран": справжні документи, картини — і стара кінохроніка чи фільми про Шевченка (використано картини Ігоря Савченка і Станіслава Клименка). А телевізійна візуалізація придатних до реального показу фактів, місць подій — взагалі річ безпрецедентна. "І все ж краще один раз побачити..." — тут як стовідсоткова істина. Вільнюс, Петербург, Арал — це вже не якісь загальні назви, а конкретні місця, де бував поет. Там і сьогодні живуть люди. І хоча в цьому немає нічого незвичайного, живуть собі, як і сто чи двісті років тому, але в контексті мало не міфічної постаті Шевченка. Ходив цими вулицями чи степами, жив у цих кімнатах, страждав, любив, вірив, сумнівався, сподівався — усе справжнє. Авторам фільму вдалось уникнути й іншої крайності — надмірного, сказати б, оживлення міфу. 
"Мій Шевченко" — стрічка інтелігентна й тактовна.

Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх

О рідне слово, хто без тебе я? 

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, 

Прах, купа жалюгідного рам'я. 

Моя ти — пісня, сила і відвага, 

Моє вселюдське й мамине ім'я. 

Тобою палахтить душа моя, 

Втишається тобою серця спрага. 

Тебе у спадок віддали мені 

Мої батьки і предки невідомі, 

Що гинули за тебе на вогні. 

Так не засни в запиленому томі, 

В неткнутій коленкоровій труні — 

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!