Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх

О рідне слово, хто без тебе я? 

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, 

Прах, купа жалюгідного рам'я. 

Моя ти — пісня, сила і відвага, 

Моє вселюдське й мамине ім'я. 

Тобою палахтить душа моя, 

Втишається тобою серця спрага. 

Тебе у спадок віддали мені 

Мої батьки і предки невідомі, 

Що гинули за тебе на вогні. 

Так не засни в запиленому томі, 

В неткнутій коленкоровій труні — 

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!